Чутно катання інвалідного візка. На вулиці холодно, радісно ходять люди з торбами і своїми сім’ями. У кожного посмішки на обличчі, подарунки та смаколики в руках. Зимній вечір. Картина виглядає ідеально, чи не так? Ні, з-поміж людей у модних нових жакетах і жилетках можна побачити Андрія. Андрій — військовий ветеран років сорока п’яти, який немає можливості просуватися без участі інвалідного візка. У нього в потрісканих, замерлих, засохлих руках паперовий стаканчик. Так, це той самий паперовий стаканчик, який ви колись точно використовували для кави, чаю та різноманітних видів напою. Ним точно також користувалися колись ваші члени сім’ї, ваші друзі, близькі вам люди, чи Арсен.
Арсен — чоловік приблизно тридцяти років. У нього є сім’я, діти, друзі, його наставник, бос. У Арсена є життя. Тепер ще раз подивимось на Андрія. Чорна, мокра від багнюки військова форма, тонкі руки, сивина стрижене волосся на обличчі голові та 20 гривень в паперовому стаканчику. Біля Андрія немає жодної людини, яка підтримала його чи хоча б привітала його з Різдвом. Ані собаки, ані кота.
Арсен же, чорноволосий джентльмен з новою стрижкою, в модному костюмі, ще не відійшла від засмаги шкіра на руках і обличчі. Вже опівніч. Всі люди вже розійшлися по своїх теплих затишних домівках. Окрім Андрія. Андрію потрібно якнайшвидше знайти притулок, аби його не побачила поліція. Андрій старається спритно і швидко підвестися та й вже поїхати до бодай хоча б якогось притулку. Після десяти хвилин пошуку Андрія можна було побачити поміж сміттєвих баків і мішків. Але Арсен сидить зі своєю сім’єю біля теплого каміну вже у м’якому різдвяному светрі, як і вся його сім’я.
Чутно спів різдвяних колядок. Андрій також чує щось. Він чує мелодійний голос, немов це ангел, немов це пташка, десь там за стіною будівлі, біля якої він не був. Він старається підсунутися до цієї стіни як найщільніше, ніби так, що він є там, у комфорті, у теплі. І ніби у той момент йому стало так тепло, що аж гаряче, такого тепла він давно не відчував.
Він згадує, як був дитиною, у маленькій хатинці лежав під теплою ковдрою зі своїми батьками, поки на вулиці була сильна заметіль. Від спогадів йому стає ще тепліше. Холодна бетонна стіна здавалась вже не такою холодною, як до цього. Його візок здавався йому м’яким і пухким як ліжко, і його форма — як ковдра, яка пестить його замерзше від холоду тіло.
Хороший вкрай болючий соціально справедливий текст, привертаючи увагу до проблем ветеранів з інвалідністю.
Але на жаль автор лише згущує хмари, завідомо формує у читача осуджуючу думку щодо протилежного персонажа у якого все супер.
Тему варто розвивати але потрібно у такому разі більше прояснюючих деталей щоб розуміти що насправді хоче автор і що значить ця картина.